Перейти на нову версiю сайту

Ви знаходитися на архівному сайті Медіакорпорації "Є"

Тут зібрані матеріали з газет корпорації з грудня 2008 року по травень 2010.
Після 30 травня 2010 року сайт змінив дизайн і "переїхав" на домен ye.ua, а даний ресурс перестав оновлюватися.


Оскільки, оновлення сайту не відбувається, - пропонуємо відвідати сайт новин у Хмельницькому ye.ua
На новій версії сайту Медіакорпорації "Є" предствлені наступні розділи:
- Новини Хмельницького та Хмельницької області - найсвіжіша та найбільш актуальна інформація про події Хмельниччини
- Оголошення - об'яви хмельничан про нерухомість, роботу, авто-мото, бізнес, побут
- Блоги - блоги користувачів сайту та його журналістів
- SMS - цікаві події, скарги, зауваження хмельничан та жителів Хмельницької області

№16(1387) | 22 квітня 2010 р.

Про перших осіб

Коцемир зігрів Морозів, а Гавчук повернув до клубу танці

Та найчастіше односельчани просять у «своїх» губернаторів газу та доріг. Більших благ, зізнаються, у селі й не треба


Степан Ядуха, батько нового губернатора, пишається сином: «Я йому завжди казав: «Не оступися». Так він і живе».
Не кожному з політиків чи керівників вищого рангу, вибившись в люди, вистачає хисту не загордитися перед земляками та серед своїх, з ким виріс і пас корову, залишатися тим же прос-тим хлопчиськом. Не кожен з них візь-меться допомагати своєму селу: не на показ, а просто від душі. Та Хмельниччині в цьому з людьми поталанило. Тож чи насправді не забувають наші очільники на високих постах про свою малу Батьківщину та як допомагають вирішувати проблеми рідного села, дізнавалися кореспонденти «Є Поділля», від-відавши місця, у яких народилися Василь Ядуха – нинішній голова Хмельницької облдержадміністрації, його попередники Іван Гавчук та Віктор Коцемир, та колишній губернатор, а нині голова Хмельницької обласної ради Іван Гладуняк.

Газ, і ще раз газ!
Колишній губернатор Хмельниччини Віктор Коцемир, котрий свого часу змінив на посаді Віктора Лундишева, – родом з Дунаєвеччини. У селі зізнаються, що Віктор Францович – й нині бажаний гість у рідному Морозові. Хоч покинув «малу Батьківщину» пан Коцемир доволі давно, навідується до рідні часто – провідує батька. Навіть, кажуть, город садить.
Як справжній корінний морозівчанин, сидячи кілька років в губернаторському кріслі, Віктор Коцемир про своє село не забував. За його сприяння у морозівських школярів з’явилися новенький комп’ютерний клас та автобус, який підвозить дітей з інших сіл на навчання. Попросили грошей на шифер – теж не відмовив, і в клубі відремонтували дах, котрий уже кілька років добряче протікав. Та найголовніше у «холодному» Морозові з’явився газ! Сільчани, яким за проектом газифікації району (Морозів знаходиться у найвіддаленішій точці), голубий вогник, м’яко кажучи, не світив би ще з десяток років, а таки з’явився у селі. Люди впевнені, що якби Віктор Францович не дістав дозволу на підведення газу до села з Ярмолинецького району, то й нині вони б палили в школі панські муровані грубки та закупляли гори вугілля. А так ті грубки давно повикидали: вже кілька років морозівчани гріються «газом», тому ніякі морози тепер їм не страшні. 

«Рятівний круг»
Голова Хмельницької обласної ради Іван Гладуняк, незважаючи на зайнятість, не забуває рідного Княждвору, що на Івано-Франківщині, звідки він родом. «То людина, Богом дана», – кажуть про нього селяни. Він у них як рятівний круг, кому що треба, в селі знають, що у них є Іван. І він завжди допоможе.
За словами голови профспілки Княждвірської школи Світлани Чаваги, у 2000 році вони випадково зустрілися біля сільського клубу. Іван Васильович тут же запитав, чим міг би допомогти. «Ну я, як голова профспілки, кажу, що на День учителя ми б хотіли поїхати в Зарваницю, – розповідає пані Світлана. –  Він тут же дав мені гроші, бо в нас навіть не було рахунку, і це було так щиро, що я аж заплакала».
Завдяки цим грошам люди найняли автобус, тому змогли взяти з собою навіть тих, хто був уже на пенсії. Багато з них там зцілилися, крім того, за гроші, які дав Іван Васильович, вони там же, у Зарваниці, замовили  службу (за здоров’я та упокій), а вдома – купили всім учителям та пенсіонерам подарунки, а в сільській церкві замовили панахиду за своїх колег, яких уже немає.
«Ще жодного разу не було такого, щоб у нього «не було часу», чи він комусь сказав: «Підождіть», – кажуть селяни. – Допоміг дорогу прокласти, паркан біля цвинтаря».
Сам запропонував допомогу з лікуванням у Трускавці двом хлопчикам з Княждвору, яких возять на інвалідних візках: з ДЦП та вродженою грижею спинного мозку. Надав транспорт – туди і назад, оплатив перебування – десять з половиною тисяч гривень за 14 днів!
Він ще зі школи, як розповіла його перша вчителька, Марія Скварчинська,  організовував дітей допомагати старим людям: і воду носили, і сапали ділянки, і яблука збирали…
«Он, зараз церкву будуємо, так він і тут допоміг грошима, – каже вчителька. – Хочемо ще звернутися, думаю, що не відмовить».

У клубі таки будуть танці!
Екс-губернатор Іван Гавчук хоч і народився в Казахстані, з дитинства мешкав на Деражнянщині – у селі Нижнє. В місцевій школі і досі його та шістьох братів і сестер Гавчуків ставлять в приклад, як старанних учнів. Кажуть, з таких людей абищо не виростає. До села Іван Карлович приїздить частенько. Колишні сусіди кажуть, що батьківську хату Гавчуки і досі бережуть та на свята гуртом навідуються до вотчини.
Про те, що за губернаторства Івана Карловича Нижнє почало відроджуватися, вам тут скаже кожен. Найперше – у селі з’явився асфальт. «А ще в нас в клубі замість даху була величезна дірка, – пригадує секретар сільської ради Валентина Хитрук. – А у селі ж як воно: нема клубу – нема життя. Принаймні, культурного. Коли він став губернатором, ми, звісно ж, стали просити допомоги».
Колись в юності пан Гавчук і сам частенько навідувався до того клубу. У селі розповідають, що він навіть орга-нізував вокально-інструментальний ансамбль «Ритм» та сам грав на гітарі. З концертами «ритмівці» об’їздили всі околиці. Мабуть, недарма, вкотре від- відуючи село, Іван Карлович презентував працівникам культури новенького баяна. Нині будиночок під червоною черепицею та модним «короїдом» на стінах, іменований сільським клубом, – головна окраса Нижнього. В приміщенні ще пахне дерев’яною стружкою, а вже всі важливі для села події відзначають саме тут. «У нас навіть ансамбль орга-нізувався – «Нижняночка», – каже секретар сільради Валентина Хитрук. – Тепер після роботи жіночки поспішають на репетиції до новенького клубу».
Допоміг грішми пан Гавчук і місцевій школі: колишній панський будинок перебудували повністю, замінили дах, вікна, встановили електроопалення. Також за його сприяння у школярів з’явились новий комп’ютерний клас та телевізор.
Втім, головна проблема у селі так і залишилася невирішеною. «Місцевий радгосп давно розпався, – каже голова сільської ради Любов Кондратюк. – Зосталися нам у спадок садки та трохи землі. А інвестора, який би взявся обробляти наші паї, й досі немає. Сади старіють, яблук не родять, людям доходу з тих паїв немає. Одноосібників – теж катма. Живуть нижнянці переважно з лісових промислів: збирають влітку гриби, суниці. Чекаємо, що хтось таки візьметься обробляти нашу землю».

Наш, вербецький!
Вузька, але добротна дорога, що звертає зі шляху до Вербки Мурованої, що на Ярмолинеччині, залишилася селянам у спадок від колишнього стратегічного об’єкта – ракетної точки, розташованої поруч. Військові вистелили шлях добре, не поскупилися на матеріал, тож кілька кілометрів без жодної вибоїни здалися нам «дивом» нашого сьогодення. Далі дорога дещо гірша, але невеличкі купки щебеню обабіч шляху дали зрозуміти: тут його вже ремонтують, тож незабаром вербівчани матимуть асфальт. 
Василь Ядуха, як годиться, почав свою діяльність на посту губернатора з візиту до рідного села. Зустрічали сільчани його хлібом-сіллю та, звісно ж, проханнями про допомогу. На диво, вербівчани у своїх мріях про добробут єдинодушні: хочуть газу! Більшого блага, впевнені, у селі й не треба. 
На газ тут чекають не лише у Вербці-Мурованій, а й у навколишніх селах. У сільраді зізнаються, що коли Василь Степанович був депутатом у Верховній Раді, їхнє питання таки зрушилося з «мертвої точки» і на газопровід були виділені кошти. Потім справа знову завмерла.
«Та він нам пообіцяв, що до осені в селі таки буде газ, – каже соціальний працівник Галина Кондратюк. – А пообіцяв – значить, зробить. Я його знаю. Він же наш, вербецький. Люди ж у нас по всьому селу і в оселях вже труби проклали. Кожній сім’ї газифікація влилася в чималу копієчку: хтось витратив 10 тисяч гривень, а хтось і 15 тисяч. Дуже хочемо газу. Все інше в нашому селі є. Школа у нас – велика, гарна. Щоправда, дітей в селі малувато: всього 26 учнів. Є у нас і бібліотека, ФАП, два магазини. Нове обладнання на фельдшерсько-акушерському пункті – теж пода- рунок Василя Степановича. Телевізор до школи – він презентував. Ось на Великдень також приїхав з подарунками: привіз для місцевих храмів Євангеліє та ікони».
Втім, не за подарунки губернатора поважають у селі. Кажуть, людяний він, простий, бо з народу. Їде до села – завжди зупи- ниться, підвезе подорожнього. Сільчани пригадують, коли він, молодий агроном після сільгоспінституту, прийшов в рідний кол- госп, господарство досягло небувалих врожаїв. Кажуть, він макси- маліст в усьому. А ще – завжди досягає мети. Навіть в особистому. «Це моя Наталя», – сказав колись Василь Степанович, побачивши красуню, котра приїхала до села на практику, – ділиться спогадами соціальний працівник Га- лина Кондратюк. – Та так до неї гарно залицявся, що незабаром вони одружилися».
У бібліотеці, в куточку рідного села – фото Василя Степановича – на почесному місці. Як і в школі, де він навчався: ось він на уроці в молодших класах, на іншій – випускник школи, а це – зовсім свіже фото – на першовересневих відвідинах разом з першою вчителькою. Тут його пам’ятають як спокійного хлопця з незмінною книжкою у руці.
У селі зізнаються, що Василь Степанович тут – частий гість. Навідується до батьків чи не щовихідних. Ганна Олексіївна та Степан Іванович пишаються сином. «Перш за все Василь – мій син, – каже батько. – Моє слово для нього – закон. І я йому завжди казав «не оступися». Так він і живе. І про нас, стареньких, не забуває. Приїде – по господарству порається. У нього в руках робота аж кипить».
До дня Перемоги у Вербці Мурованій чекають на концерт «з об- ласті». У сільраді кажуть, що «ні сном, ні духом», хто зробив їхнім ветеранам такий подарунок. А, можливо, таки здогадуються?

Ірина ОЛІЙНИК, Лариса ШАНДОВСЬКА.
Фото Сергія ПРИЩЕПИ.