№3(448) | 15 січня 2009 р.

Долі людські

Прийшли, мамо, тобі посіяти

Тарасик навшпиньки тихенько
підійшов до дивана, де задрімав татко. Жаль будити! Не буде. Тільки от сестричці Оленці скаже, що мусить ненадовго відлучитися з дому. У перший новорічний день треба оселі рідних людей зерном посипати.
– А я? – захлипала Оленка, втираючи кулачком очі.
– Ти ж знаєш, – цілком резонно, по-дорослому сказав Тарасик, – що дівчатам посипати не годиться. То чоловіча справа.
– А чого я з тобою не можу піти? – не вгавала шестирічна сестричка. – Ми ж не до чужих, а до мами.
– Ну, давай, – погодився десятирічний Тарасик, – а то ще татка розбудиш. Він стомився. Дивись-но, скільки прання в саду висить, і борщ тобі зварив.
– А чого тільки мені?! – обурилася Оленка, поспішно пов’язуючи голову теплою хустиною. – Хіба ти не їстимеш?
– Борщ – твоя улюблена страва. Я люблю смажену картоплю й котлети… Одягайся тепліше, бо сніг на городі. Замерзнеш, захворієш, чого доброго. А відповідати мені, бо я тобі дозволив із собою йти.
Обоє вийшли у засніжений світ.
– Бачиш, яка зима? – мудро запитав Тарасик.– А казали ж, що холоду не буде. Ген, дід Марко тільки й повторює, що не було такого, як треба, літа, не буде й справжньої зими. Ти уявляєш собі такі замети, щоб у них ходи лопатою рити й ходити, не згинаючись, можна було? Дід Марко колись так робив. Мовчиш? І я не уявляю. А хотілося б із хлопцями у війну в таких кучугурах пограти… Чого мовчиш?
Озирнувся. Оленка залишилася за сотню кроків позаду. Борсалася в снігу, зашпортавшись у подолі довгого пальта.
– От халепа! – сплеснув у долоні. – Я ж казав не йти… Взяв на свою голову. Тільки мороки зайвої наробив. Був би швиденько побіг через город, посіяв та й прийшов би. Ні, треба за мною плентатися!
Оленка не плакала, бо не хотіла повертатися додому. Тарасик пропустив її уперед. Мокруватий сніг настирливо чіплявся до взуття, норовлячи залишити дітей у своїх в’язких обіймах. Тарасик трохи налякався: не за себе – за сестричку. Зазвичай, він по-дорослому висварив би її за такий невиважений крок, а наразі ж тільки мовчав, стежачи за тим, щоб Оленка знову не заплуталася в снігу й не впала. Нарешті прийшли. Хлопчик знайшов під дверима ганку віник, обмів ним чобітки Оленки, увіпхнув дівчинку за плечі до приміщення, а тоді заходився обтрушуватися сам. З кімнати, зачувши шум, вийшли. Діти стихли, очікуючи на постать у сінешніх дверях. Облуплені двері (давно не бачили свіжої фарби) скреготнули, здається, по самому серцю, відхилилися. З-за них з’явилася сонна жіноча постать. Хустка збита на бік, з-під неї – скуйовджене немите волосся. Язик ледь повертається, слів почути майже неможливо.
– А-а-а! Ви? Татуньо послав, – висловила п’яну здогадку.
– Ні, – розпочав Тарасик, – тато спить, бо наробився, а я прийшов Вам посіяти на Новий рік. Ми прийшли… На щастя, на долю, сію-сію, посіваю… – розпочав звичний дитячий віршик, що традиційно виголошується тоді, коли засівають оселю зерном.
Декілька зернин впало додолу, коли хлопчик потягнувся жменькою до кишені.
– Ви мені тут не смітіть. Нема кому прибирати. За пісню спасибі.
– Та Ви ж мамо, її не дослухали…
– Знаю-знаю, не треба до кінця. Скажу тільки вам, що грошей у мене немає. Тато, якби добрий був, то ще мені щось перекинув би: як-не-як, і на зарплаті постійній, і на вас, певно, допомогу отримує?..
– Таткові премію дали, – продовжила Оленка, – в колгоспі, як кращому шоферові. І сказали, що він гарний батько, і йому важко, бо нас двоє в нього на руках. А знаєш, яку премію? Автомат!
На ганку запанувала тиша. Жінка у облуплених дверях вирячила, нічого не розуміючи, очі. Оленка стояла з напівідкритим ротом, бо Тарасик щосили штовхнув її під бік.
– Та не справжній автомат! – засміялося дівча. – А той, що гарно білизну пере – не треба руками.
– Все ти сьогодні зіпсувала! – вигукнув Тарасик. – А я хотів тільки мамі посіяти. Який автомат? Пральну машину дали татові, але до чого тут машина, коли ми зі святом прийшли людей привітати?
– Не треба мені ваших привітань, – закусивши губи, сказала мати, – у вас тато такий добрий – ідіть йому посівайте. А я з дядьком Толиком вік доживатиму. Не пропаду без вас. Прорвемося.
Тарасик, перейшовши на шепіт, запитав маму, чи дядько Толик, бува, її не ображає, як було тоді, на Спаса, коли вони пшеницю на городі в себе молотили, і вже тато домовився про те, щоб і їм з дядьком Толиком город зібрали, а дядько Толик, похмелившись у сусідів, ніяк не міг зрозуміти, з чого така допомога, й побив маму. Всі дуже зраділи, коли вона прийшла ночувати до них… додому. Тільки жаль, що вранці навіть не дочекалася, коли вони, Тарасик й Оленка, прокинуться, а татко понадіявся на маму і ще на світанку подався на роботу, а корова залишилася стояти у хліві, бо ніхто не вигнав: вони думали, що мама те зробить, якщо вже повернулася й ночувала. А мама, певно, мала нагальні справи тут, удома...
Жінка довго морщила помережане сіруватими рівчачками чоло, втупивши безбарвний погляд вицвілих очей прямо в очі Тарасика. Певно, ніяк второпати не могла, про що веде мову син. А Тарасик не вгавав. Допитувався, чого мама пішла до дядька Толика. Тато ж набагато кращий. Він не п’є, не б’є їх, малих. Сніданки готує, і в хаті прибирає. Щоправда, вони йому допомагають. А ще дуже смачний борщ варить, і картоплю смажить, і котлети. Хіба дядько Толик усе це вміє робити?
– Геть з мого дому, поганці! Вчити вони мене прийшли. Вже, певно, намовив дітей! Свято мені зіпсували! Як новий рік почнеш жити – таким він буде й до кінця! Ні, треба обов’язково в душу лізти. Не зрозуміти вам мене! Мені тут краще!
– Та ми ж нічого, матусю. Ми просто посівати до тебе прийшли, – стиха мовив Тарасик, статечно висипаючи з долонь золотаві пшеничні зерна на брудну скатернину маминого ганку. Оленка тим часом дістала з кишені цукерку у золотавій обгортці й простягнула її жінці, а та ніби скам’яніла.
Поверталися додому тим слідом, яким пробиралися сюди. Добре, що сніг припинився, й кожен дитячий ступник було добре видно. Діти намагалися потрапляти в них, бо ноги добряче нахололи на голій цементній підлозі чужого дому, й чергова порція снігу через халявки була б наразі дуже недоречна. Йшли переважно мовчки. Тільки Оленка, було, висловила жаль, що мамі так зле, бо вона тепер живе не в них. Добре, що хоч недалеко, можна піти посівати. Але вона, Оленка, на маму зла не тримає, вона любить її. Тарасик уперто мовчав, і ніхто не знав, які думки рояться в його білявій голівці.
Діти тихцем пробралися у хату, швиденько роздягнулися, розвішавши мокрі речі біля теплої плити.
– Це ви? – гукнув з кімнати батько. – Уже набігалися? Давайте-но, посівайте мені, а я пригощатиму вас, як справжніх гостей.
Сію-сію-посіваю… Сиплеться на стіл зерно. Парує у тарілках пахучий борщ, котлети і картопля. Коли тільки встиг татко? Щоправда, у нього ж «автомат» є, допоміг прати, поки той на кухні клопотався. Розморені домашнім теплом, діти, майже засинаючи, піддаються татковій пораді перевірити, що то під ялинку Дід Мороз їм приніс. Що заслужили – те й приніс. І знаходять Тарасик з Оленкою під ялинкою те, про що мріяли: він – іграшкового автомата, схожого на спражній, а вона – ляльку, яка робить усе, як мала дитина (тепер додасться клопотів!). А надвечір прийде мама – також посівати. Щоравда, довго не затримається: дядько Толик сваритиметься. Поплентається, ледь тримаючись на ногах, тим слідом, яким ішли вранці до неї діти. Тільки от чого татко невесело зіпреться на пліт і не зводитиме очей з темної постаті, допоки та не зникне за старою яблунею? Ніяк не розуміють Тарасик й Оленка.


Наталія ГЕРМАН.

Сьогодні
в номері:

Прийшли, мамо, тобі посіяти