№39(484) | 24 вересня 2009 р.

У кожного своя країна дитинства

Був гарний ранок. Після дощу все блищало, переливалося мільярдами діамантових росинок. Природа буяла. Сонечко піднялося вже височенько і сміялося, посилаючи на поля, луки, ліс лагідне проміння. На небі - ані хмаринки...
Леся з чоловіком, донькою і сином йшли до її рідного дому, де не були вже два роки.
Леся вдихнула на повні груди пахуче повітря. В далекому південному містечку, де жила тепер, їй часто снився двір, що заріс споришем, криниця, обсаджена чорнобривцями, річка, її тихі заводі, які заросли білими і жовтими ліліями...
На ганку їх зустріли дід Василь і баба Марія. Обійнялися. Баба Марія, цілуючи онуку, заплакала:
- Я вже думала, що не діждуся тебе!
В Лесі защеміло серце від жалю до стареньких: «Як же вони постаріли! Рідні мої, живіть довго, бо до кого ж їздитиму, як вас не стане?» Виклала гостинці й вийшла надвір, стояла на ганку, дивилася на далекий ліс, луки. Краю мій рідний, який же ти гарний!
По обіді, прибираючи в кімнаті, Леся побачила книжку в темно-вишневій обкладинці. Взяла її до рук: «Йосип Віссаріонович Сталін. Короткий біографічний нарис». Спогад пронизав її, як блискавкою, повернув у дитинство. Бо з цією книжкою пов’язана ціла історія... Недарма кажуть, що найміцніша пам’я-ть – пам’ять дитинства. Вона закарбовує всі радощі й образи. Адже у кожного своя країна дитинства.
... Жила Леся з дідом і бабою, які виростили її змалечку. Батько загинув на фронті, мати вийшла заміж удруге і жила в іншому районі.
Мешкали в хаті, яку дід збудував перед самою війною. Стару хату і клуню спалив сусідський хлопець Ванько Лисик. Солом’яна стріха спалахнула, як порох. Встигли винести лише люльку з маленькою Лесею і деяке збіжжя. Ванько був шибеником, любив робити шкоду, ліз, куди треба і не треба, все шукав розваг, пригод. Знайшов...
Уже після війни хлопці відшукали десь міну, розбили її в лісі, вона розірвалася, поранила майже всіх, та найбільше дісталося Ванькові. Принесли його до хати пораненого, всього закривавленого. До хати набилося повно людей, семирічна Леся теж зайшла. Ванька лежав на рядні, на долівці, застеленій свіжим татарськм зіллям. Стогнав, над ним голосила мати. Сусіди теж плакали. Лесі стало погано, її вивели надвір. На все життя залишилась у неї в пам’яті ця картина. Після заходу сонця хлопець помер.
У війну дідова хата вціліла і виділялася дахом, укритим червоною черепицею, ганком, густо обплетеним диким виноградом.
... Листопад 1949 року видався похмурим, холодним, часті дощі розбили дороги. Дід Василь працював на гранітному кар’єрі, баба лежала хвора, не піднімалася уже з місяць, застудилася, коли чистила цукрові буряки в колгоспі. Леся ходила до школи, була в другому класі. Приходила сусідка, тітка Наталка, палила в печі, варила їсти, доглядала хвору. Так і жили.
Одного дня дід не замкнув шухляду стола. Леся відчинила її, вона вже давно цікавилася, що там лежить. Там були різні документи, дідові нагороди. Дід воював, пройшов війну від Сталінграда до Берліна, споруджував мости, переправи для війська.
На очі дівчинці потрапила книжка в темно-вишневій палітурці «Й. В. Сталін». Розгорнувши книжку, прочитала, що прізвище Сталіна – Джугашвілі. Це її дуже здивувало: чому Джугашвілі? Спитати не було в кого. Вона довго запам’ятовувала це прізвище. Дорогою до школи розповіла подружкам Олі й Надійці про те, що прочитала. Дівчатка їй не повірили. Леся поклялася, що так у книжці написано, і вона її покаже. Але стіл виявився замкненим, і ключа вона не знайшла. Минуло кілька днів. На одному з уроків Леся попросила дозволу вийти. Повернувшись у клас, відчула, що щось не так.
Всі очікувально дивилися на неї. Вчителька, Ганна Іванівна, зупинила Лесю і запитала:
- Що це ти вигадуєш про товариша Сталіна?
Виходить, котрась із дівчат, поки Лесі не було, встигла розповісти «новину». Ганна Іванівна дивилася на ученицю суворо. Леся зніяковіла, хотіла розповісти, що прочитала в книжці, але вчителька взяла дівчинку за плечі, з силою вдавивши свої пальці в худеньке тіло, і штовхнула Лесю до парти. Леся боляче вдарилася коліном, але стримала сльози.
- Щоб я не чула про це більше! Завтра нехай батьки прийдуть до школи!
Чому вона так вчинила – невідомо. Чи була не досить освіченою, чи боялася? Леся не могла підняти очей. Сльози заливали її обличчя.
Після уроків її обступили хлопчики, смикали за коси, перекривляли. Вперше йшла вона зі школи сама. Не йшла, а брела. «Хто ж піде до школи? Бабуся хворіє, дід на роботі».
Стояла довго на мосту, заворожено дивилася на швидку воду, на довгі водорості, які колисала течія. Змерзла. Недалеко від дому, переходячи дорогу, влізла в багнюку. Витягуючи ноги, загубила чобіт, бо був завеликий. Стояла на одній нозі й плакала. Такий день тяжкий випав для неї. Ішла баба Соломія:
- Чого голосиш? Сама залізла в грязюку, сама й вибирайся. Хто ж тебе витягне?
Справді, немає кому. Якось вибралася, забрьохалася. Вдома намагалася почиститися, та руки її не слухалися, туман застилав очі. Залізла на піч, згорнулася клубочком, довго схлипувала. Заснула. Ввечері прийшов з роботи дід, до Лесі – а вона вся горить. Вранці привів фельдшера, Антоніну Семенівну. Та послухала дитину – пневмонія. Побачила синці на плечах.
- Хто це зробив?
Дитина гірко заплакала. Жінка пригорнула сирітку до себе, заспокоїла. Дівчинка розповіла про книжку, про все, що сталося в школі. Все казала: «Вони мені не повірили. Чому?»
Леся дуже застудилася, довго хворіла, марила, шепотіла, що гаряче ніжкам, все їй здавалося, що ходить босими ногами по гарячому асфальту.
Певно, підсвідомо пам’ятала, як минулого літа гостювала в баби Васси і діда Антона (батьків свого батька). Баба з жінками їхали до міста на базар, пішли до електрички, і Леся побігла за нею.
- Куди ти боса, невмита?
- А у що взутися? Ти ж обіцяла взяти мене з собою!
Як не вмовляли її вернутися, та де там! Побігла. В поїзді спала. Приїхали ранесенько. В жінок - свої проблеми, а Леся за ними хвостиком, боса. Заморилася. Асфальт нагрівся, ногам було боляче, та терпіла. Потім баба купила їй сандалики...
Антоніна Семенівна щодня провідувала Лесю, робила уколи, ставила банки. Виходила. Одного дня вона почула голоси діда й Антоніни Семенівни. Дід сказав:
- Не для того її батько загинув на фронті і я свою кров проливав, щоб знущалися з сироти!
Він був у святковому піджаку з орденами і медалями. Пізніше Леся довідалася, що дід ходив до школи, довго про щось розмовляв із директором.
Не дочекавшись Лесі на зимові канікули, приїхала баба Васса. Їхні обидва сини-соколи загинули на фронті, онуків, крім Лесі, більше не було. Забрали Лесю з собою. Пізніше історія з книжкою забулася. Там і закінчила середню школу, щоліта приїздила в село, зустрічалася з Олею і Надею, але вже ніколи не були вони такими близькими, як колись.
Леся займалася спортом, особливо плаванням, тож виросла сильною, стрункою, гарною. Закінчила Харківський інститут культури. Вийшла заміж за гарного хлопця з Миколаївщини.
... Повернулися з річки чоловік та діти, а вона все сиділа з книжкою і згадувала. Минуло стільки літ, а Леся так і не могла зрозуміти поведінку вчительки: чому не пояснила дітям, що вожді, партійні діячі мали псевдоніми? Який у цьому кримінал?
Уже давно немає на цім світі дідусів і бабусь, залишилася рідна хата, дорогі могилки. Леся вже сама бабуся. Онучки люблять слухати її розповіді про босоноге дитинство. Нещодавно їздила зі старшою, Оксанкою, на батьківщину. Провідали родичів, поклали квіти на могилки, обходили місця, де колись бродили малі Лесині ноги. Оксана все вимагала:
- Бабусю, розповідай ще!
Розповідала... Бо залишила тут і тривоги, і страждання, і радощі, й любов. Бо все гарне в ній – від цього чудового краю, від людей, які її виховали. Перед від’їздом стояли на мосту, споглядали на річку, луки, ліс.
Леся дивилася і не могла надивитися. Все так само, як і багато літ тому. Спішить річка, синіє ліс, зеленіють луки. Попрощалася. Хто знає, чи вдасться побачити все це ще раз?





Любов МАТВІЄНКО.

Сьогодні
в номері:

У кожного своя країна дитинства