№49(494) | 3 грудня 2009 р.

Невигадані історії

Викрадення

– Ох ти ж, чортів сину, обідранцю нещасний! То це ти оббиваєш мені пороги і ламаєш перелаз, бо, мабуть, думаєш, що одружишся з моєю Катрею?! Навіть і не мрій! Ти – наймит, а моя донька – хазяйська дівка. Чи, може, накинув оком на її придане? Ану, забирайся геть, щоб я тебе не бачила! Бо як візьму кілка, то й кості тобі попереламую!
Так уже кричала стара Оришка, аж захлиналася від злості, підступаючи з усіх боків до Олекси. А той стояв собі коло тину, звів голову догори і так зневажливо на неї дивився, що криклива баба закипала ще більше. Слухав, слухав парубок її лемент, а далі не витримав, плюнув спересердя, розвернувся та й подався геть, насвистуючи безтурботно (хоч у самого душа у вузол зав’язувалася і серце аж пекло від болю та образ).
– Свистун пришелепкуватий! – гукнула вслід Оришка.
– Та досить вже тобі хлопця їсти! – не витримав Федір, її чоловік. – Чим він не догодив?! І роботящий, і гарний, і щирий – зовсім під стать нашій доньці. Як любляться – то нехай! Віддамо Катрю за нього, як засватає, – й кінець на цьому.
– Що? Ти ще мені побалакай! – грізно наступала Оришка на чоловіка. – То це, виходить, ми її ростили, берегли, як зіницю ока, плекали для того, щоб видати заміж за бідака? Не бути цьому!
… Старі Журавленки мали чимале господарство і вважалися в селі заможними людьми. Мали доньку-красуню – Катрю. Була дівчина дуже добра серцем, сумирна вдачею, весела і до всього вдатна. Парубки табуном ходили слідом за Катрею, але покохала вона Олексу – хлопця із сусіднього села, який наймався іноді до старих Журавленків допомагати по господарству. Ставний парубок і сам щиро покохав дівчину, та все боявся, що не захочуть хазяї собі бідного зятя. А сам був гордим, тому не хотів просити й вклонятися ні перед ким.
Так вийшло і цього разу: стара Журавленчиха лементувала, наче різана, а він навіть слова не мовив, бо ж обізвала наймитом. Чи ж винен він у тому, що виріс без батька, а мати завжди бідувала і хворіла часто? І таке-сяке господарство, і городи, і заробіток – усе було на ньому!
Не одна дівка задивлялася на красеня Олексу. Проте чесним був хлопець, окрім Катрі, нікого більше не помічав…
Прогнавши Олексу з двору, Оришка пішла до хати. Зайшла у світлицю, почула доньчине ридання. Стиснулося серце, проте пересилила себе.
– Дівко, ти мені зараз же покинь лити сльози! Я тебе ростила не для того, аби видати заміж за наймита! – нагримала на доньку та й заходилася готувати вечерю.
Приставила горня з борщем до вогню, поворушила дрова в печі, почала ліпити вареники з сиром. Погукала Катрю, щоб та обпатрала гуску й обчухрала луску з линів. Вийшла донька з кімнати з червоними, опухлими від сліз очима, глянула сердито на матір і, сопучи, заходилася коло гуски, аж пір’я полетіло на всі боки.
– А сильніше не могла б гускою підкидати? Нехай уже пір’я он і в борщ падає, щоб смачніший був, – роздула щоки Оришка.
Дивилася на доньку, і мучила її совість. Пригадала й себе молодою. Випливло з пам’яті, як важко працювали з Федором у молодості, щоб старість не була бідною. Постав перед очима працьовитий Олекса… Зітхнула… Відмахнулася від думок, як від мух.
Раптом відчинилися двері, і в хату вскочила Мар’яна – подруга Катрі.
– Добридень! Як живеться-мається? Тіточко Оришко, а чи не весілля ви зібралися справляти, що стільки їжі готуєте? – зареготала вона.
– Здорова була, сороко! – посміхнулася Журавленчиха. – Завтра ж Неділя Свята, тому гуску запечу ще звечора. Приходь і ти до нас на обід.
– Чому ж тільки завтра і на обід? Я ще сьогодні прийду вечеряти. Катрусю, серце, щось маю тобі сказати, – підморгнула подрузі Мар’яна та й потягнула її до іншої кімнати.
«І що ж це там таке таємне? Чи не Олекса підіслав цю вітрогонку! Щось, певно, замислили». Цікавість узяла гору, й Оришка притулила вухо до дверей Катрусиної кімнати.
– То ж не забудь: після півночі відчини вікно і чекай, тільки не засни. Зрозуміла мене? А як заснеш – то й щастя своє проспиш.
– Дякую тобі, рідненька! Допоможи мені зібрати речі в клунок. І швиденько, бо ще мати побачить.
Оришка вклякла… Повільно відійшла від дверей, тримаючись рукою за голову. Довго стояла біля печі, мов очманіла, аж раптом у голові промайнула ясна думка…
Дівчата вийшли з кімнати, весело сміючись. Швиденько впоралися із гускою й линами, а потім крутнули спідницями і пішли надвір. Оришка лукаво глянула їм услід…
Вечоріло. В хаті смачно пахло борщем, смаженими линами і запеченою гускою. На столі в полумиску лежали бокаті, политі густою сметаною вареники. Федір із Катрею зайшли до хати, й Оришка заходилася подавати вечерю. Помолилися. Сіли вечеряти. Старий смачно сопів, наминаючи за обидві щоки, а мати зиркала на Катрю. Дівчина швидко поїла, тому сиділа, склавши руки і нетерпляче поглядаючи на батьків, ніби запитувала всім своїм виглядом: «І коли вже повечеряють?»
– Дякую Богу та господині за смачну вечерю! – встав з-за столу Федір, набив люльку й вийшов надвір.
Оришка з донькою швиденько поприбирали, Катря позіхнула і мовила:
– Піду я, мамо, спати. Добраніч!
– Чекай-но, Катре! Ти спатимеш у сусідній кімнаті, а я  – у твоїй ляжу. Звезли сьогодні збіжжя на подвір’я. Ото я його й стерегтиму, бо ж із вікон твоєї кімнати видно весь двір. Добраніч, дочко!
Катря ошелешено дивилася на матір. Потім опустила голову і мовчки пішла в материну кімнату, де впала на ліжко, увіткнулася обличчям у подушку і беззвучно заплакала… А Журавленчиха зачинила двері на засув…
Оришка закуталася в рядно й, сидячи на Катриному ліжку, дослухалася до шуму за вікном. Враз щось зашурхотіло по шибці, вікно прочинилося, і дужі руки обхопили стару за плечі, відірвали від ліжка, й вона незчулася, як опинилася верхи на коні. Олекса (а це був він) пустив вороного риссю.
Швидко минули село й виїхали на поле. Хлопець мовчав, тримаючи в обіймах закутану постать, ніби боявся злякати промовленим словом своє щастя. Коли від’їхали далеко від дому, він, нарешті, заговорив:
– Серденько моє, Катрусю! Я домовився зі священиком, щоб він нас завтра обвінчав. Батько твій дав свою згоду і благословив на весілля. А мати, думаю, рано чи пізно пересердиться. Моя ж матінка прийме тебе з дорогим серцем, бо давно виглядає  невістку в хату. Дуже зрадіє, коли привезу тебе зараз до неї! Аж чудно мені й дивно, що вдалося тебе викрасти.
– А ще більше здивуєшся і зачудуєшся, коли привезеш мене додому, – майже беззвучно прошепотіла Оришка і зітхнула.
– Сумуєш за батьками й отчим домом? Я розумію, що звикла ти до заможного життя, але й зі мною не пропадеш, доле моя. Пригорнися до мене, подрімай трохи – і незчуєшся, як будемо вдома.
«Наречена» притулилася до Олекси. Далі знову їхали мовчки, в суцільній темряві. Добре, що кінь знав дорогу, тому скоро в’їхали на подвір’я хлопця. Зсадив  парубок Оришку з коня і повів до врослої у землю хати.
– Мамо! – погукав біля вікна. – Привіз Вам невістку. Відчиняйте двері!
Засвітився у хаті каганець, рипнули двері, й на порозі з’явилася тендітна постать матері Олекси. Вона обійняла за плечі «невістку» і повела до хати. Парубок пішов ставити до стійла свого вороного. Згодом зайшов до хати, низько пригнувши голову в дверях, а коли випростався, то завмер від здивування – на лаві коло стола сиділа стара Оришка, а його мати беззвучно сміялася.
– Щось застару ти мені невістку привіз, – говорила до нього, показуючи очима на Журавленчиху.
– Ну, то як, суджений-ряджений, чи підеш завтра до попа? – підлила масла у вогонь Оришка.
Хлопець, мов ошпарений, вискочив з хати, а вслід йому понісся нестримний регіт…
– Бачу я, Маріє, що ваш син справді щиро кохає мою Катрю. Навіть на викрадення зважився. Та й моя дівка сохне за ним, як билина. Федір дає згоду на весілля!.. Думала я, думала та й вирішила: засилайте сватів! Дам я своє благословення. Не хочу бути дитині своїй ворогом. Добра я їй бажаю. Щасливою ж вона буде лише з вашим Олексою.
– Дякую, що не цураєтеся та розумієте. Бачила вже давно – не буде моєму синові життя без Катрі, та боялася, що не дасте згоди на весілля…
Проговорили вони майже до ранку: згадали молодість, нелегке життя, складали плани на майбутнє, ще й по чарці наливочки сливової випили. Потім Марія вийшла надвір, погукала сина, котрий сидів, розгублений, під копицею сіна. Разом зайшли до хати, й Оришка повідомила про своє рішення. Як же зрадів Олекса! На радощах розцілував обох жінок та й побіг скликати сватів…
Подала Катря рушники, відгуляли гучне весілля, згодом збудували хату. Раділи батьки, дивлячись на дітей. І всі згадували, передаючи наступним поколінням, розповідь про те, як жених наречену викрав.

Ірина ЯСІНСЬКА.



Ірина ЯСІНСЬКА.

Сьогодні
в номері:

Викрадення