№1(499) | 7 січня 2010 р.

Невигадані історії

Випадкове знайомство

Шістнадцятирічна Яна була красунею, добре навчалася. Незважаючи на це, дівчину вважали «білою вороною». Всі однокласниці вже зустрічалися з хлопцями, ходили на дискотеки, а вона залишалася сама. Звісно, подруги в Яни були. Якось разом з однією з них – Вікою – вони зважилися на авантюру. Ініціативна Вікторія навмання набрала міський номер і вручила трубку Яні: «Говори!» Коли на іншому кінці дроту почувся приємний чоловічий голос, в Яни наче мову відібрало, проте вона швидко опанувала себе і почала розмову:
– Алло, привіт!
– Добрий день!
– Пробачте, Юру можна покликати до телефону?
– Мушу Вас розчарувати, такий тут не проживає. Ви, напевно, помилилися номером.
– Можливо. А може, й ні. Як Ви гадаєте?
– Не знаю. Вам же Юрій був потрібний? Так?
– Був потрібен…
– Дівчино, в чому справа?
– Все гаразд. Не переймайтеся. Краще скажіть ще щось.
– Та що я можу Вам сказати? Крім «до побачення», нічого…
– Чекайте! Не кидайте слухавку. У Вас такий приємний голос. Я навмисно помилилася.
– Ти що? Дурепа! – зашипіла Віка.
– Хто Вам дав мій номер? – незнайомець не вгавав.
– Я навмисно набрала навмання номер. І потрапила до Вас.
– Ну добре. Я пожартував. Мені теж хотілося б познайомитися ближче. Скажіть свій номер мобільного.
Яна не чекала такого повороту подій.
–  Ось мій номер, – і вона продиктувала цифри.
– Я Вам зателефоную. До зустрічі!
– До побачення.
Яна ніколи так не вчинила б, якби не Вікторія.
Минув місяць, а незнайомець не телефонував. Мабуть, пожартував. Але пізніше хлопець, все ж таки, подзвонив. Відтоді вони почали спілкуватися. Його звали Олександром. Двадцятичотирирічний красень працював пожежником у місцевій пожежній службі. Сашко виявився гарним хлопцем. Він був добрим, ніжним, привітним, надійним. Саме з ним Яна вперше поцілувалася.
Все було б добре, та однієї ночі Сашко прийшов до дівчини напідпитку. Був чесним, тому відразу розповів, що накоїв. Виявилося, що у товариша був день народження. Всі добряче напилися. А на вечірці  одна краля звабила Олександра. Сашко піддався спокусі. Розповідаючи це Яні, Олександр увесь тремтів, язик заплітався, він сам себе картав:
– Я скоїв найгірший вчинок у своєму житті!
Яна не змогла вибачити зраду. Вони розійшлися.
А та дівчина завагітніла від Сашка і вирішила народжувати дитину.
Олександр не раз приходив до Яни, просив відновити стосунки. Проте дівчина не могла залишити дитину без батька. Пожежнику нічого не залишалося, як жити з майбутньою матір’ю свого малюка.
Але Сашко кохав Яну. Ніхто не міг замінити її. Тому навіть тоді, коли Яна почала зустрічатися з Віктором, Олександр приходив до неї і казав: «Я тебе кохаю!» Він приносив троянди і клав перед її порогом, робив різні приємні сюрпризи, писав листи…
Віктор, звісно, ревнував. Він просто казився: чому якийсь незнайомець приносить квіти його коханій дівчині? Тому Яна йому все розповіла про Олександра.
А що відчувала сама Яна? Поряд був вірний Віктор, котрий кохав її понад усе. Проте дівчина  не могла забути Олександра.
Життя тривало. Яна закінчила школу, вступила до університету. Вже чотири роки вона зустрічалася з Віктором. Справа йшла до весілля.
І раптом… До Яни дійшла страшна звістка. Під час гасіння пожежі на Олександра впала важка брила. Його забрала «швидка». Він був у комі. Дізнавшись про це, Яна одразу ж помчала в лікарню, але до коханого її не пустили.
– Ви йому хто? Ви з рідних? – допитувався лікар.
– Ні… – відповідала.
 Сашко був на межі життя та смерті. Лікарі сказали, що жити йому залишилося приблизно п’ять днів.  Яні таки вдалося потрапити до хворого. Емоції поглинали її. Звинувачувала себе в тому, що сталося.
Чому вона пробачила тільки тепер, коли він вже не може почути її слів? Якби могла, віддала б усе заради того, щоб Сашко жив.
Яна взяла його за руку. Господи, яка вона холодна! По обличчю котилися сльози. Одна з них упала йому на руку. Мабуть, сльоза була гарячою, бо Сашко, залишаючись у комі, стиснув руку Яни. Дівчина стримувала себе, щоб не заголосити.
Як таке могло з ним статися? Молодий, гарний, добрий… А його син? Як цей маленький хлопчик буде рости без батька? Господи! Дай йому сили! Хай він виживе!
Але Бог не дав шансу Олександру. Чи, може, Сашко сам не захотів його? Через кілька днів він помер.
 – А ось і я! – почувся Вітін голос. Він тримав у руках червоні троянди. Несподівано Віктор став перед Яною на коліна і дістав маленький футляр з обручкою.
– Яночко, виходь за мене!
 Вона подивилася в його блакитні очі й не змогла відмовити...


Ірина Прудка.

Сьогодні
в номері:

Випадкове знайомство