№10(508) | 11 березня 2010 р.

Невигадані історії

Валянок з грошима

Ніхто у селі не вмів так пекти ковбасу, як дід Данило. Чи то від діда-прадіда передалася йому та майстерність, бо увесь рід, скільки село пам’ятає, готував на продаж м’ясні вироби. Чи то свої секрети знав, якими не користувалися інші газди, намагаючись «м’ясною» справою завоювати й собі місце під сонцем, та ніяк не вдавалося перестрибнути старого. Ковбаси в нього виходили з особливими ароматом та смаком, шинка – пальчики оближеш, кров’янка – з найніжнішою начинкою, що танула в роті. А завиванці, паштети, зельці, сальце з прошарком і без, із чорним перцем, червоним, з посипкою з якихось духмяних трав! Не перелічити усього. Та найобразливіше, що навіть найближчим не розповідав, що то за чари такі. Раніше, коли в кожному дворі ростили живність, великою популярністю було готувати м’ясо цілком натуральним методом. Шмат стегна десь із тиждень вимочувався в спеціальному розчині, аби набратися солі та аромату всіляких інгредієнтів, що в той розчин додавалися, а потім підвішувався на горищі й поволі собі достигав. Виходило щось таке унікальне, таке незвичайне на смак, що навіть найвитонченіші гурмани, котрі куштували всього у своєму житті, від захоплення ледве дух переводили. І головне – такий делікатес справжній, непідроблений, можна було відшукати лише у згаданім селі. Навіть на замовлення місцеві жителі для високих чинів з області готували таке м’ясце. І знову ж таки, найсмачнішим воно виходило в діда Данила, який ніяк не хотів ділитися своєю майстерністю. Його дружина, баба Мотрина, котра в усьому допомагала чоловікові, вибираючи м’ясо на ринку чи розбираючи свого кабанця, ляпаючись із сіллю, харчовою селітрою, перцем та листям, майстерно розрізаючи на порції шматки м’яса (для кожного виду готового продукту воно має бути інакшим), ображалася, зі злістю зачиняла двері в кухню з іншого боку, коли чоловік владно, спокійно, тоном, що заперечень не терпить, казав:
– Іди-но, старенька, погуляй. А я тут трохи почаклую.
Тільки вона хотіла щось заперечити, як чоловік, уже підвищивши голос, із притиском обганяв її словеса:
– Не бабське то діло з м’ясом для такої чоловічої страви поратися...
Мотрина виходила і тут, зазвичай, пропускала, певно, найцікавіше у кулінарному поранні чоловіка. А може, й справді чаклує? Хто його знає?
Бувало, у чоловічій компанії, коли приїжджали солідні покупці, справжні дядьки, так би мовити, і сідали з дідом випити у затишному місці в садочку по чарчині, той, статечно нарізаючи витвори своєї душі (а інакше не назвеш), перехиливши міцненького, погладжуючи сиві вуса, гукав до дружини:
– Агов, Мотре!
Якщо вже «Мотре» (баба знала), то значить, добрий він сьогодні, від душі йому відлягло.
– Біжи-но, Мотре, на горище. Там біля підсобійки (діалектична назва якоїсь дерев’яної конструкції на горищі) справа... Чуєш? Справа. Шматочок. Принеси-но нам. Я дорогих гостей почастую. Для такого випадку й притримував.
Смакували, «ахали» від задоволення, улесливо вихваляли діда й намагалися випитати, що ж то воно за диво таке. А дід Данило гордо сидів на лавчині, задоволено погладжував вуса, лукаво усміхався і вперто мовчав.
Гості, ще трохи почастувавшись, скуштувавши «на доріжку» гарячої кров’янки з шкварками, накупивши у діда всякої смакоти, накинувши старому за працю та за секрет кулінарної майстерності грошенят, їхали. Цілу дорогу тільки й про впертість діда, який нікому не розказує, чому таке смачне виходить, мови було. А Данило статечно складав докупи папірці й шкандибав у хату. Давав бабі на витрати, відкладав на закупівлю нових продуктів для подальшої роботи, а залишок складав. Де складав, Мотрина не знала. Для чого складав? Діти у них забезпечені, внуки повиростали й дають собі раду. Бувало, підкине Данило котромусь на щось, а ті тільки усміхаються: мовляв, себе бережіть, для себе поживіть хоч на старості, бо цілий же вік у роботі. Отож, навіть за грубими підрахунками, мала б назбиратися у старого кругленька сума.
– Дивись, – казала ображено баба Мотрина, – помреш, і ніхто не знатиме, де на похорон гроші брати.
– Скажу-скажу. Тільки відчую, що все, кінець – одразу тебе на сповідь покличу... Ба, чого захотіла? Що б я раніше… Ніхто не знає, що кому на віку написано. Ти моєї могили не заляжеш, як і я твоєї. Я стараюся. День за днем човпуся, а вона, он, чого хоче! Все життя, називається, разом прожили...
– І чого це ти, старий, до слів чіпляєшся? Хіба я не правду кажу? А про те, що все життя разом... Чого ж тоді, як чужі: не розказуєш нічого?
– Не жіноча то справа, кажу тобі...
І пішло-поїхало.
А ще дід Данило шив валянки. Поки м’ясо дозрівало на горищі, поки мели за вікном невблаганні хурделиці, а люди цілими днями просиджували у хаті, у теплі, Данило, неабияк нудьгуючи без роботи, особливо в піст, брався за голку з ниткою. Ображався на свою Мотрину, що не хоче підсобити, нагадував, що шиття – то якраз тобі жіноча справа. Але в жінки вистачало й своїх клопотів. А може, якраз до цього руки не лежали? Головне – не хотіла шити, і все. На базар, щоправда, крам носила. Там проявлявся її талант сповна, бо, як казав дід Данило, слів за пазухою не шукала.
... Коли різдвяні свята залишилися позаду й почалися будні, дід Данило всерйоз налаштувався на основне своє заняття. В першу неділю лютого спродувалися з Мотриною на ринку залишками валянків і мали купувати все необхідне для наступного м’ясного сезону. Задоволені поверталися додому. Дід з радості, що заробив за свою зимову роботу неабияку копійку, вділив дружині трохи більше, ніж зазвичай. Решту ж грошей акуратно склав – кутик до кутика й, задоволено крекчучи, подався з хати.
Мотрина метнулася в сусідню кімнату, де дід здійснював ритуал над грошима. До мисника, під доріжку, в шафку на стіну! Та нічого немає. Присіла на ослінчик, бо почула кроки чоловіка за дверима.
Не ввійшов, а ввірвався:
– Брала?! Я тебе питаю? Брала?!!
Ухопився за серце:
– Все! Нічого немає. Даремно стільки працювали...
Мотрина подала чоловікові склянку з водою.
– Заспокойся й розкажи, що сталося. Що я мала брати? Чи не брати?
Старий ледь дух переводить.
– Валянки на горищі брала?
– А-а-а ті, що біля балька?.. Я їх продала. Ще й недешево. Людям, що ото м’ясо в нас купували. Здалека вони. По м’ясо на горище лазила, то прихопила й валянки. Чогось завалялися в кутку, але нічого – вигляд гарний. Жіночка вхопилася. Сказала, що цю екзотику треба взяти – на дачі буде в чому ходити біля шашликів. Навіть не міряла. Ще й гарно заплатила.
– Дурна ти дурна, бабо, – вхопився за голову Данило. – Там же всі наші гроші були! Чого ж не подивилася? Треба було хоч руку запхати: може, миша сидить та людину зараз злякає...
– А про те, що миші можуть і гроші поточити, ти не думав?
... Пристрасті поволі вщухли. Данило заспокоївся. Декілька днів відсиджувався, бездумно дивлячись у вікно: мовляв, а для чого старатися? Ген, як може бути! А потому одного ранку прокинувся ще ні світ, ні зоря – і до роботи. Всіляко в житті людському трапляється!
Вони з Мотриною майже впоралися, коли біля їхнього обійстя загальмувало авто. Відчинилися дверцята, й усміхнений чоловік на весь куток гукнув:
– Це тут м’ясо, що пальчики оближеш?
За ним вистрибнуло з автомобіля дівча з довгими кісками, що вибилися з-під рожевої шапочки. Прямують до двору. Мокрина поспіхом витирає об фартух руки. Данило задоволено потирає вуса. Підходять. Їх наздоганяє жінка. Допоки бабуся вдивляється у нібито знайомі обличчя, жінка простягає Данилові валянки:
– Купували у вас. Не підходять. То вирішили привезти.
Усі розсміялися, одразу зрозумівши, в чому річ.
Коли гості, пригощені Данилом, від’їхали, чоловік статечно благословив вміст валянка на світ білий, акуратно все перерахував і віддав Мокрині, наказавши у валянок більше не класти й на горище не нести.

Наталія ГЕРМАН.

Сьогодні
в номері:

Валянок з грошима