№13(511) | 1 квітня 2010 р.

Долі людські

Втекти від принца

Якщо людина заточена у темницю й замислила втечу, то для цього мало жаги волі. Потрібний потужний поштовх ззовні. Таким поштовхом для Лілі став Іван – високий красень, банківський службовець, з яким вона познайомилася в спортивному клубі. Але не краса й  тим паче не статус банківського клерка зачепили Лілю за живе: з нею й раніше знайомилися різномасті «хазяї життя» – кидали компліменти з вікон крутих тачок, пригальмовували, просячи телефончик. Але їхня мета не викликала сумнівів, про це просто кричали самовдоволені пики й вульгарні посмішки. А з Іваном усе вийшло по-іншому. Він наздогнав її у вестибюлі спортклубу й зніяковіло запитав:
– Ви не знаєте, що робити, якщо в кішки пропав апетит?
– Я що, схожа на ветеринара? – здивувалася Ліля.
– Ви схожі на людину, яка любить тварин, – влучив просто в яблучко хлопець.
І Ліля сама дала йому свій телефон і попросила зателефонувати після восьмої вечора, вона проконсультується зі знайомим фахівцем. А потім приїхала вдячна кішка, і Ліля, з ніжністю гладячи біленьке хутро, сиділа без страху в старенькій «Шкоді» Івана.
На перше побачення він запросив її... о дев’ятій ранку.
– Ми підемо туди, де ти ще не була, – сказав таємничим шепотом і повіз її у сусіднє місто, в планетарій.
Тримаючись за руки, немов діти, вони стояли в юрбі нудьгуючих школярів і слухали про зірки й планети. А потім був похід на ковзанку, у кіно, на пожежну вишку, де чергував товариш Івана, і щоразу після цього вони подовгу сиділи в машині,  розмовляючи про дрібниці, з яких і виткане життя. Поцілував він її через місяць, і це було так солодко, що вона не спала півночі. От тоді-то Ліля й вирішила твердо: настав час  вириватися з темниці! По-перше, зустрічатися одразу із двома – геть непорядно, а по-друге, вона виросла зі своєї наївної любові, і ґрати, якими Артур обмежив її волю, почали впиватися в тіло.

Щастя в «гостьовому» варіанті
Свого принца Ліля зустріла чотири роки тому, у вісімнадцять. Коли подружки цілувалися із хлопцями на лавочці й поспіхом, поки не прийшли з роботи батьки, грішили, накачавшись солодким «шейком», вона їхала, як цариця, в «Мерседесі» у дорогий ресторан і віддавалася дорослим утіхам у шикарному люксі. Принца звали Артуром, він був розлучений і займався бізнесом. Ліліна мама, жінка пристойна, дивилася на цю «дружбу» із завмиранням серця, колишучи в душі солодку надію, що майбутнє дочки застраховане від принизливої вбогості й гіркої самотності. І, очікуючи після роботи маршрутку, задивлялася на вітрину весільного салону, прикидаючи, у якім убранні Лілечці буде краще.
Артур телефонував щодня, а зустрічалися вони наприкінці тижня, на два дні осідаючи в номері. І щоразу, коли дочка поверталася додому, мати із серцем, що мало не вистрибувало, заглядала їй в очі, сподіваючись прочитати там заповітну новину: «Мені зробили пропозицію!». Але минали місяці, складалися в роки, а стосунки Лілі й Артура немов заморозилися на одній відмітці. Вони зустрічалися за графіком, щоб у понеділок розбігтися по різних життях, улітку виїжджали на море, а Новий рік святкували в ресторані. Артур дарував дорогі подарунки, але романтичні моменти любові – квіти, сюрпризи, маленькі шаленості – назавжди осіли в минулому. Як і щасливий блиск Ліліних очей, де оселилася неюнацька втома. Тепер вона знала про принца все. І те, що за щедрістю ховається хворе самолюбство, за великою кількістю псевдодрузів – захолола самотність, а напад ніжності обов’язково зміниться люттю ревнощів. «Чому він не кличе тебе заміж?» – обурювалася мама. «А в нас із Артуром «гостьовий» шлюб», – жартувала Ліля. І навіть не намагалася пояснити, що заміж за принца не хоче: занадто вони різні, щоб по’єднувати свої долі.
Іноді їй до болю хотілося, щоб Артур загуляв, занедужав, виїхав, аби тільки в п’ятницю ввечері його «Мерседес» не виник під вікном, і вона з легким серцем повернулася в юність - поїхала на трамваї в центр міста, посиділа на лавочці біля фонтана, посміялася з подружками. Але Артур був пунктуальний, як кат, і приїжджав за нею з неухильною точністю.
До п’ятого курсу подружки, що колись дуже заздрили Лілі, почали дивитися на неї зі співчуттям. У їхньому житті все змінилося: хтось встиг вийти заміж, хтось був на підході, а лавочки біля фонтана окупували малолітки. Тільки Ліля пливла в нікуди у болотяних водах розмірених і нудних стосунків. Ні, Артур говорив іноді про майбутнє – мріяв, що купить квартирку, і Ліля в ній буде господинею, але поки в нього лише труднощі: то бухгалтер прокрався, то партнери підвели.
«До чорта, треба послати його, до чорта!» – казала вона собі жорстко. Але телефонував Артур, і Ліля знову застрягала в павутині порожніх розмов, пересипаних, як журавлина цукром, визнаннями любові. Навіть із поїздки в Крим не вийшло свята. Усе було знайомим до божевілля: і кафешка на трасі, і спонтанна любов у готелі – короткий і облудний спалах щастя, що лише загострює самотність. І потуги на спілкування, від яких зводило вилиці.

Вітер у задушливій кімнаті
Знайомство з Іваном немов впустило свіжий вітер у задушливу кімнату. Ліля знову відчула себе дівчиськом – юним, швидконогим і легким, яке дивиться на світ широко роплющеними очима.
«Треба покинути Артура, – зважилася, нарешті, вона. – Сказати йому все по телефону. Так буде легше».
«Ти вважаєш, що наші стосунки віджили себе? – репетував у трубку колишній наречений. – Ти при своєму розумі? Чи це на тебе критичні дні впливають? Приїду – поговоримо!»
Ліля чекала вихідних із завмиранням серця: вона не збиралася міняти рішення, але злий металевий голос, що дотепер стояв у вухах, навіював погані передчуття. «Їдьте з Іваном до моря на вихідні, а я все йому поясню», – запропонувала свою допомогу мама. Але дочка навідріз відмовилася: «Він правий. Чотири роки стосунків не можна обірвати так просто, по телефону».
Боячись, що Артур зламає її звичним способом (він завжди мирився через ліжко), Ліля призначила зустріч у кафе. Вона намагалася говорити спокійно й навіть ласкаво, щоб не заводити колишнього, але це було однаково, що дмухати на кипляче молоко. Артур сидів жовтий, злий і просто кипів жовчю, заливаючи її бридкими обвинуваченнями: «Що, багатшого знайшла? Підозрював, що тобі потрібні тільки гроші. Хто він, кажи?!»
Лілі довелося докласти неймовірних зусиль, аби переконати ревнивця, що в неї нікого немає. Вона тілом відчувала – не можна йому, злому і напруженому, знати про Івана. Зійшлися на тому, що обоє беруть тайм-аут. Роблять перепочинок, щоб розібратися в собі.
...Минуло більше місяця. Довгоочікуване літо підходило до кінця. Артур крутився по бізнесу, їздив на риболовлю й шашлики й усе рідше докучав дзвінками. Ліля розслабилася, насолоджувалася щастям з Іваном і не думала ні про що.
Вона немов була дівчиськом – веселим, відчайдушним, легковажним. Вони з’їздили на тиждень до моря, потім – до Ужгорода. Серце солодко лоскотала купа почуттів, спогадів і передчуттів, які нашарувалися одне на одне: вона так скучила за щирим і нехитрим щастям.
Лихо приходить, коли його найменше чекаєш. Ліля длубалася над завданням, що подарувати і як здивувати коханого в день народження, коли пролунав телефонний дзвінок. Сухий офіційний голос повідомив, що на Івана напали в під’їзді, побили й скинули зі сходів. Він живий, але у нього переламані ребра й ноги.
Потерпілий упізнав нападника, і тепер від Лілі потрібні свідчення....
Як зізнався під час слідства Артур, він не хотів бити занадто сильно. Планував лише злегка провчити, але захопився: неконтрольована ненависть перекрила залишки здорового глузду. Після довгого слідства йому дали п’ять років умовно.
А Ліля з  Іваном одружилися. Просто там, у лікарняній палаті. Ось уже півроку, як він ходить без палички й знову займається спортом. Незважаючи на фінансову кризу, подружжя всерйоз подумує про дитину. Артура ж Ліля шкодує: «Дурний він, дурний. Прожив на світі три із лишком десятки років, а так і не зрозумів, що щастя не в грошах...»

Наталя СВІТЛЕНКО.

Сьогодні
в номері:

Втекти від принца

Бути матір’ю – це справжнє щастя!

Як росіянка український безконечник відроджувала