№13(511) | 1 квітня 2010 р.

З народного джерела

Як росіянка український безконечник відроджувала

Тетяна аж  зойкнула: яке ж Поділля безмежне! Пильно придивлялася, як сива  буковинка напередодні Великодня чаклувала біля розпаленої печі, наносячи на жовтаві та білі тільця яєць фарби. Здавалося, брала жінка ті візерунки від самого вогню, від звивистих безконечників полум’я. Відтак і малюнок на майбутніх писанках був розгонистим, привільним, який  уже бачила Тетяна на подільських писанках у музеї Кам’янця-Подільського. А от самих майстринь-подолянок їй чомусь не випадало зустріти. Може, всі вони вже пішли за межу?! Далися взнаки народному мистецтву й голодомори та репресії, які в Подільському прикордонному краї були особливо жорстокими. Буковина все-таки опинилася поза страшною машиною комуністичного нищення. Тому за Дністром, як і за Збручем, більше збереглися й люди, й скрині, й традиції.
Але хто ж тепер відродить дивовижне подільське мистецтво, хто понесе його в майбутнє? Буваючи на різноманітних виставках, Тетяна знайомилася з цілими родинами писанкарів, знову-таки буковинських, тернопільських. Он як ремесло своє передають: від діда – до внука, правнука. А що ж подоляни?  Напевно, тоді й зродився в неї намір присвятити себе народному мистецтву Поділля: писанці, витинанці, розписам. Стала членом Спілки народних майстрів України. Її роботи демонструвалися на численних вернісажах, міжнародних фестивалях, стали експонатами музеїв у різних куточках світу.
Географічні кордони ще ніколи не були межами національного самоусвідомлення. Тетяна Щербина – росіянка за походженням, батьки у неї – теж росіяни. Народилася в Україні, в місті Жовкла, що на Львівщині. Та коли приїхала на Поділля, пірнула в глибини української народної творчості з головою. Вона свідомо обрала шлях служіння народу, якому не раз завдавали шкоди її одноплемінники, котрі будували велику інтернаціональну імперію. У ній навіть писанки та крашанки були під забороною та осудом радянської ідеології.  Хто з її ровесників не пам’ятає, як ганяли вчителі дітей від церкви у Великдень, аби не христосувалися, не брали до рук свячене яйце?
Розписувати писанки, як та бабуся в Атаках, Тетяна Щербина не могла. У неї просто не було печі. Перші вироби були, як той глевкий млинець. Бо то лише збоку здається, що все просто. На шляху до писанкарства Тетяни Щербини десятки перепробуваних методів та інструментів. Тепер сміється, що намагалася наносити віск навіть голкою. Нині мисткиня володіє писачком, як власними пальцями. З-під її талановитих рук виходять сотні робіт, які розходяться по світу та заявляють: і на Поділлі розписують писанки! За легендою, Божа Мати щороку перед Великоднем питає, чи на землі люди ще розписують писанки. Бо як перестануть – настане кінець світу.
Тетяна Василівна за роки праці на ниві виховання молоді стала «багатодітною матір’ю»: навчила десятки нових подільських писанкарів. З 1977-го року вона працює в Кам’янець-Подільській дитячій художній школі, яку й сама закінчила з першим випуском цього закладу. Вихованці Щербини, наслідуючи улюблену вчительку, приростають серцями до народного мистецтва, беруть участь у конкурсах писанкарів, декораторів і традиційно перемагають навіть за кордоном. У 2000-му році Тетяну Василівну призначили на посаду директора дитячої художньої школи. За цей час відкриті класи ткацтва, друкарства, історії мистецтва. А писанки розписують усі вихованці школи. Щороку навесні влаштовують змагання.

Віра ШПИЛЬОВА.
Фото автора.

Сьогодні
в номері:

Втекти від принца

Бути матір’ю – це справжнє щастя!

Як росіянка український безконечник відроджувала