№15(513) | 15 квітня 2010 р.

Більше, ніж хобі

І лікарі поетами бувають

Понад тридцять п’ять років Дмитро Лисюк очолює дільничну лікарню в мальовничому селі Кременчуки на Красилівщині.
«Я ніколи не був байдужим до історії. Завжди цікавився не тільки тією, якої нас вчили у школах та вищих навчальних закладах у колишні радянські часи, а й тією, що була прихована і до сьогодні залишається не повністю дослідженою та недоступною для широкого загалу. Збірка «Вогонь Прометея» – це перша моя літературна спроба, в якій відбилося прагнення висловити особистий погляд на минувшину не крізь призму політичних поглядів, а так, як сам її розумію і хочу донести до читача. Жанр поезії обрав тому, що тільки віршами можна коротко і стисло викласти думки. Я не історик. Як лягало на душу, так і писав», – щиро зізнається мій співрозмовник.
У його поезіях, нехай, може, й не надто досконалих з точки зору теорії літератури, проглядається, насамперед, цікава і неординарна особистість автора, небайдужого до процесів, що відбуваються в суспільстві.
У кожному вірші – згусток філософських поглядів на буття. Більшість із написаного – реалії з життя автора.
Професію медика Дмитро Петрович вибрав не випадково.
«З раннього дитинства врізався у пам’ять епізод, який, мабуть, і до смерті не забуду. Разом зі своїми п’ятирічними однолітками часто любили гратися біля сільської дільничної лікарні, в якій працювала гарна, ставна, висока, струнка жінка. Вона завжди виходила до нас у своєму білому халаті і виносила жменю сухарів, які роздавала всім дітлахам. Смак тих сухарів далекого голодного 1947-го року пам’ятаю й до сьогодні. Білий лікарський халат вкарбувався в дитячу уяву з образом добра та милосердя. Коли робиш добро для інших, воно обов’язково рано чи пізно до тебе добром і повернеться. Цього принципу намагаюся дотримуватися протягом усього свого трудового життя», – каже він.
Після навчання на лікувальному факультеті Чернівецького медінституту та інтернатури на базі Хмельницької лікарні Дмитра Лисюка направили головним лікарем у Кременчуківську дільничну лікарню, де він і понині керує. Цей медичний заклад обслуговує десять навколишніх населених пунктів, у яких мешкає три тисячі сімсот осіб. Сільська дільнична лікарня на досить високому рівні в районі.
На рахунку Дмитра Петровича не одне врятоване життя. Крізь добрі, чуйні та лагідні руки лікаря пройшло вже не одне покоління людей. Він знає дідів, батьків та дітей своїх пацієнтів, що значно допомагає у лікувальній справі. Водночас, пишається, що започаткував у своїй родині династію медиків. Сестра працює лікарем у Шепетівці, а дочка – стоматологом у Хмельницькому.
А ще знають Дмитра Лисюка як гарного господаря. Чистота, лад і затишок панують не тільки всередині приміщення лікарні. Доклав він своїх рук і до молодого виплеканого саду, який росте біля медичного закладу, і до благоустрою прилеглої території.
Єдине, за що зараз болить душа сільського інтелігента, – майбутнє Кременчуків, як і сотень тисяч інших українських сіл. Молоді й здорові люди їдуть шукати прихистку в Європі, кидаючи напризволяще батьківські хати. Свого часу в місцевій школі було по два, а то й по три класи, а зараз навіть на один не можуть дітей назбирати. На підготовчу групу цього року шестирічних малюків не вистачало, то змушені були молодших за віком записувати.
Якщо помирає село, то й помре скоро держава, переконаний Дмитро Лисюк. Серед односельців він виділяється активною життєвою позицією, спрямованою на допомогу та всебічну підтримку своїх земляків. Свого часу обирався депутатом обласної ради. А ось уже другу каденцію входить до числа народних обранців райради.
Він ніколи не боїться публічно висловлювати свої переконання. Ще древні мудреці казали: «Якщо ти боїшся, то не говори, а якщо вже сказав, то не бійся».
І Дмитро Петрович не боявся, навіть якщо на його адресу звучали погрози. Пригадує, як свого часу новоявлені бізнесмени незаконно за копійки викупили одне з найстаріших підприємств переробної галузі нашої області – Антонінський цукровий завод і почали його розбирати.
Першим став на захист заводу, хоч там і не працював. З-поміж активістів підприємства зібрав однодумців, за якими потягнувся весь трудовий колектив.
Підняли на ноги прокуратуру та інші правоохоронні органи.
Новоспечені власники підприємства цього так не залишили. Просто в очі сказали: «Якщо будеш заважати, зробимо так, що ти надовго нас запам’ятаєш». Інший би злякався і заховався в кущі. А він відповів, що єдине, що вони можуть йому заподіяти – це забрати життя, за яке він не боїться.
Щоправда, до розправи не дійшло. А ось амбулаторію влітку 2004-го року підпалили. Приміщення надовго вивели з ладу. Через деякий час медичні працівники відбудували її власними силами і зробили кращою, ніж була до пожежі.
До речі, Дмитро Лисюк – чи не єдиний з керівників лікувальних закладів області, хто за радянських часів був позапартійним. Хоч і не раз районні компартійні керманичі наполягали, мовляв, ти ж головний лікар і повинен обов’язково бути комуністом. А він цього не хотів.
«Ніхто не може мені дорікнути, що піддакував керівництву чи був підлабузником», – говорить Лисюк.
Зараз сільський лікар готує до друку наступну поетичну збірку під назвою «Берег пізнання». У ній переважатиме філософсько-релігійна тематика. Це роздуми про сенс життя, про Бога, про призначення людини. Звідки такий талант писати вірші та коли він з’явився, Дмитро Лисюк і сам достеменно не знає. Це захоплення у нього вже не один рік.
«Пишу вірші вечорами або у вихідні, бо саме тоді приходить натхнення. З’явиться цікава думка – переводжу її в риму і викладаю на папері. Поезія допомагає у роботі, самодисциплінує, змушує цінувати свій час. Я вже немолодий чоловік і розумію, що мій вік обмежений, відміряний до певного проміжку, як і кожній людині. Якщо буду гаяти його на щось непотрібне, то потім буду довго про це шкодувати», – каже пан Дмитро.

Микола ЗАВЕРУХА.
Фото автора.

Сьогодні
в номері:

І лікарі поетами бувають

Одвічні теми Броніслава Грищука

Вродливі теж плачуть