№16(514) | 22 квітня 2010 р.

Невигадані історії

Пекельна вершина любові

Аліна вийшла заміж за Грицька не з великого кохання. Просто він до неї сватався, а інших хлопців із серйозними намірами у неї більше й не було. Та й чого було вагатися із заміжжям? Грицько й на вигляд нівроку, й копійку заробити умів. Працював трактористом, та й у домашньому господарстві все умів до ладу довести.
Відгуляли весілля, а за ним настали будні. Перші роки Аліна працювала на заводі, що біля райцентру. А з народженням дітей залишилася в селі.
Спочатку і не шкодувала, що стала з Гришею на весільний рушничок. Один за одним народилися син і донечка, в хаті було гамірно і весело. Все у них із чоловіком було гаразд. Та робота тракториста в колгоспі мала свої негативні боки. Одному господареві треба зорати город, іншому – сіно привезти. А послухаєш когось – і чаркою почастують із вдячності. І став коханий досить частенько приходити додому напідпитку. Не бився, не валявся в запоях. Але щодня шукав такої жаданої чарчини. І просила Аліна, і благала, і намагалася напоумити, взявши руки в боки. Допомагало, але ненадовго.
Діти підростали, дивлячись, як оковита все більше й більше забирає у них батька. Вже не підкидав він їх до стелі, не пестив, не дарував подарунків та іграшок. Що заробляв, те й пропивав. З роками збайдужів і до Аліни, бо єдиним коханням для нього стала пляшка горілки. Аліна тріпалася, як риба об лід: вела домашнє господарство, тримала корову, свиней, птицю, мала великий сад і город. У всьому допомагала їй мати, згодом – і діти.
А вночі молода жінка обіймала подушку, їй скаржилася і в неї плакала, слухаючи поряд хропіння п’яного остогидлого чоловіка. Грицько і в молодості був ніяким: ні любові, ні пристрасті Аліна від нього не відчувала. А їй хотілося палких почуттів, шалених обіймів та безсонних ночей любові, які снилися їй іноді. Молоде жіноче тіло ненаситно просило ніжності, ласки й обіймів. Та чоловік її не чув і нічого не хотів знати. Кожен з них жив сам по собі, єднало лише одне – дах над головою.
Згодом знайшлася для Аліни робота і в селі – прибиральницею в конторі. Незважаючи на негаразди у подружньому життя, Аліна з роками лиш розквітала. Йшла селом – чоловіки озиралися, а вона сміялася. В темних, майже чорних, очах грали бісики.
«Таки вродлива, бісова молодиця!» – масніли очі чоловіків довкола.
Не озирався на Аліну, напевно, єдиний чоловік у селі – голова колгоспу Дмитро Миколайович. 
Він був майже удвічі старший за неї. Але було у ньому щось таке, що подобалося Аліні.
Дмитро Миколайович на свої роки виглядав напрочуд гарно й умів подобатися жінкам. Але не тільки це вабило Аліну. Вона відчувала у ньому чоловічу силу, владу і водночас дику пристрасть. Коли зупиняв свій погляд на ній – ціпеніла і тонула у його очах, втрачаючи владу над собою. Аліну тягнуло до нього, наче магнітом.
Але Дмитро Миколайович не звертав на неї жодної уваги. Вона часом і до хитрощів вдавалася: то блузку з глибоким вирізом одягне, то спідницю коротшу, ніж зазвичай. А той і бровою не веде. Якби святим був усе життя, то й не дивувалася б, але ж у селі – як на долоні, усі про всіх все знають. І про його бурхливу молодість і чоловічі подвиги ходили легенди.
Дмитро Миколайович взагалі завжди був у всьому неординарною особистістю. Умів і про колгосп подбати, і про людей, і вдома був господарем, і на роботі.  І відповідати умів за справу: і пригостити, і випити. І молодиць приголубив на своєму віку чимало. Усе встигав. Уже й діти його виросли, відлетіли із батьківського дому хто куди. Усіх влаштував. А дружина, тиха і невиразна, як його тінь, втомлена його «пригодами», поїхала за кордон – шукати кращої долі. Чи перепочити, чи назовсім покинула чоловіка, ніхто в селі точно не знав.
Отак і жив Дмитро Миколайович сам у великому гарному домі. Любив чоловік своє село, поля, господарські угіддя, ферми, бо був на рідній землі господарем. І за це його поважали у селі, бо багато зробив добра, сил вклав і вміння. Хоча були й такі, що недолюблювали його. Проте голова на те не зважав. Гнув свою лінію: де кулаком по столі стукне, де й матом загне. А справи йшли, і господарство було одним із найкращих у районі.
Того ранку Аліна прийшла у контору, як і завжди, удосвіта, коли ще нікого не було. Підтикавши спідницю, почала прибирати в кабінеті голови.
Вже майже закінчила мити підлогу біля самого порогу, зігнувшись у підтиканій спідниці й виставивши округлі звабливі литки напоказ, як почула кроки за спиною.
– Доброго ранку, спокуснице! – озвався до неї знайомий голос голови. – Впусти до кабінету, бо справи чекають, жнива на носі.
От тільки як повз тебе живому чоловікові пройти? Уся робота з голови вивітрюється, як побачиш такі принади, – жартував на диво, як ніколи досі, голова.
Та зачудовано підвелася і, зашарівшись, як маків цвіт, поправила мокрою рукою розтріпане пасмо волосся, що вибилося з-під хустини.
– У Вас, Дмитре Миколайовичу, тільки й на думці, що робота. Ще усе село спить, а Ви вже й на посту. Немає, щоб біля якоїсь гарної молодиці постіль м’яти, – віджартувалася, усміхаючись до нього.
Її біле жіноче тіло аж пашіло нерозтраченим жаром.
Дмитро Миколайович наче вперше побачив Аліну і не міг відвести від неї очей. Завжди вважав її ровесницею своєї доньки, а в ту мить вже не володів собою і хотів про це забути, бо Аліна усім своїм виглядом вабила, кликала!
Аліна зрозуміла, що її час таки настав, і нікуди вона його вже не відпустить. Та й сам він вже нікуди не подінеться від її чарів, її молодості. Чоловік незчувся і не спам’ятався, як впився губами у солодкі, як густий липневий мед, вуста Аліни.
П’янка полуда несамовитого дурману оповила їх обох.
«Як добре!» – застогнав чи зашепотів Дмитро Миколайович у Аліниних обіймах. Несамовито цілував її вуста, очі, волосся, гладив пружне молоде тіло.
І Аліна в ту мить була не просто щасливою. Найщасливішою у світі. Її вуста шепотіли: «Нарешті, нарешті, нарешті…» Вона не відчувала великої різниці у віці. Навпаки, їй здавалося, що він молодший, кращий за її Грицька.
З того дня шалений вихор почуттів захопив їх обох: несамовито, невблаганно, неспинно. Була це любов чи безумство, облуда чи спокуса, вони не знали, та й не хотіли знати. Їм було так добре удвох, що не хотілося розлучатися навіть на мить.
Колись Аліна докоряла Грицькові за пиятику, тепер сама наливала йому чарку і, дочекавшись, коли чоловік засне, бігла у ніч, де її чекав у машині Дмитро Миколайович.
Жили обоє лише зустрічами. Ночами милувалися одне одним, ясним місяцем, що підглядав із зоряного неба за їхніми шаленими пристрасними обіймами, довгими ніжними поцілунками, шепотом палких зізнань у коханні. Іноді в полях зустрічали і вранішню зорю.
Два роки Дмитро й Аліна зустрічалися таємно, ніхто й не здогадувався про їхнє палке запізніле кохання.
Та якось випала в конторі гостина з нагоди обжинків. Уже після офіційних врочистостей у клубі зібралася в конторі близька компанія: голова, бригадири, агрономи, бухгалтери й дехто іще. Запросили до столу й Аліну.
Сиділи, усі гомоніли, випивали, як годиться у свята. А там і жарти посипалися після чарки. Хтось із чоловіків, жартуючи, обійняв Аліну за плечі. А вона сидить та й сміється,  не бачачи в цьому нічого кримінального. Усі ж свої, «сільські», знайомі, чому б не пожартувати?
Не спам’яталася, як за мить Дмитро Миколайович підвівся з-за столу, підлетів до її сусіда, вхопив його за комір і шарпнув так, що тільки гудзики додолу посипались.
«Відійди!» – крикнув оскаженіло.
А далі полетіла від його міцного ляпаса до стіни й Аліна.
Сповзла додолу, аж носом кров потекла. А голова на те не зважав. Бив її так, що шибки тряслися. Чоловіки посхоплювалися зі своїх місць, розбороняли, відтягували бідолашну жінку, не розуміючи, що відбувається. Самі падали і не могли дати раду войовничому голові, що розходився не на жарт.
Нарешті, витягнули з-під купи перевернутих столів, поламаних стільців зовсім зомлілу й закривавлену Аліну, відвезли додому.
Три дні та лежала, не встаючи із ліжка. Уся в синцях, побита, змарніла, ледь тепла. Опритомнівши, жінка мусила вставати, давати усьому господарству раду. Підвелася, але злякавшись себе у дзеркалі, махнула на відображення рукою.
Взявши рядно та серп, побрела у поле на межі жати траву.
Тіло боліло і нило, а сумні думки печалили серце. За ними незчулася, як загуркотіла машина голови. Тікати було пізно, та й не було сили. Аліна мовчки оглянулася і подивилася на Дмитра.
Уся в синцях і подряпинах, лише очі блищать, живі й чисті, як дві зорі в нічному небі.
Голова якусь мить стояв, приголомшено дивлячись на витвір своїх рук, а потім зм’як і впав перед нею на коліна, обійнявши за теплі жіночі стегна.
«Пробач, пробач мені, старому дурневі. Не можу без тебе, світ ти мені затьмарила собою. Усіх уб’ю, хто на шляху стане. І тебе уб’ю, якщо сміятимешся з мене, і сам не житиму без тебе», – сльози котилися із його змучених очей.
Аліна мовчки стояла і не знала, що сказати. Мала б сварити його, докоряти, відпихати від себе за змарноване тіло, за розтерзану душу, за те, що осоромив на все село.
Натомість дивилася на Дмитра і плакала разом із ним, бо бачила, що зараз промовляє до неї його справжня, розтерзана, змучена чоловіча душа.
І почуття його до неї – не жарти, не примха і не розвага. І навіщо докоряти йому в чомусь, якщо він один у цілому світі, її щастя, її надія і її любов? І що опиратися, коли вона піде за ним, ба ні, побіжить на край світу і все пробачить, і все з ним розділить?
Дмитро цілував її синці, її сльози, її мокрі від сліз вії і все благав: «Пробач, пробач, пробач…»
Того ж вечора Аліна переїхала в будинок Дмитра господинею. Забрала свої нехитрі пожитки, залишивши дітей на свою матір, а Грицька – з правом вирішувати свою долю вже без неї. Село гуділо, вирувало, дивувалося і спантеличено чекало, що із цього буде далі.
Одні їх засуджували, інші прагнули зрозуміти, треті спирали все на Бога і його волю. Ось уже кілька років Аліна і Дмитро живуть разом, минаючи людські пересуди.
Чи щасливі вони зараз насправді, й наскільки вистачить того вкраденого у долі щастя, знають, мабуть, лише вони удвох…

Тетяна ВІНЧКОВСЬКА.

Сьогодні
в номері:

Пекельна вершина любові