№4(502) | 28 січня 2010 р.

Долі людські

У вирі почуттів

Вже півроку минуло з тих пір, як вони разом. Леся навіть помолодшала, раз на місяць купувала нову білизну, почала користуватися косметикою. Віталій завжди був поруч. Але ніхто на роботі й не здогадувався, що вони разом. Вони вдавали байдужість вдень та втрачали розум вночі й раділи кожному прожитому дню разом. Леся була старшою за Віталія на цілих дванадцять років. Вона була повною жінкою невисокого зросту, він – високим струнким молодим чоловіком.
Його кар’єра пішла вгору, він став її правою рукою. Щоранку, швидко прокидаючись, Леся міркувала, на скільки вистачить таких стосунків, адже вона – керівник, він – підлеглий. Але вже за декілька місяців все змінилося. Підрозділом цілком керував Віталій. Лесю це влаштовувало, вона лише ставила підпис там, де він їй казав.
Коли з’явилась та дівчина, ніхто і не помітив, крім Віталія. Йому здавалося, що вона має бути мрією кожного чоловіка. Її звали Марічка, і він закохався в неї з першого погляду.
Леся одразу ж помітила зміни в поведінці коханого і почала за ним стежити. Дуже швидко вона помітила його зацікавленість молодою дівчиною, але вирішила, що таке захоплення недовговічне. Леся намагалась не помічати Марічку, проте, коли вона приходила підписувати документи, ледве стримувалась, щоб не образити дівчину.
– Що Ви мені принесли? Ви не бачите, що я зайнята? – надривним голосом промовила Леся, коли Марічка вкотре зайшла до неї у справах.
– Я ж тільки на підпис, – почала виправдовуватись налякана дівчина.
– Хто Ваш керівник? Я ж казала, тут треба виправити. Ви що, погано розумієте? – Леся вже себе не контролювала, вона зірвалась на крик.
– Мій керівник – Оксана Святославівна, – майже пошепки промовила Марічка.
– Алло! Оксано Владиславівно! Я ж вам казала, треба написати по-іншому, я не збираюся підписувати це лайно, – кричала у слухавку Леся.
– Добрий день, Лесю Василівно, по–перше, мене звуть Оксана Святославівна, а по–друге, ми з вами тільки вчора обговорювали цей документ, і Ви погодилися його підписати, – незворушним тоном промовила Оксана.
З неймовірною злістю Леся кинула слухавку. Боже, вона що, втрачає розум ? Вона справді не пам’ятає, про що вчора розмовляла з Оксаною, як там її, Владиславівною чи В’ячеславівною. Ну, неправильно назвала по-батькові. Нічого страшного, переживе.
– Дайте мені блендер! Олю, я тобі кажу, дай мені блендер! – скаженіла Леся.
– Який блендер, Лесю Василівно? – спитала перелякана Оля.
– Ну цей, як його, документи скріплювати, ну, блендер! – Леся втрачала терпіння, пускаючи блискавки на бідну Олю, яка вихопила з її стола защіпку, що називалась модним іноземним словом «біндер»? і вилетіла, мов фурія, з кабінету.
«Що зі мною? – подумала Леся. – Мабуть, я перевтомилася. Так, я просто втомлена, мені потрібна відпустка, сьогодні ж зустрінуся з подругою, щоб дістала для мене путівки в санаторій. А поки треба сходити в аптеку і купити заспокійливе та якісь вітаміни для стимуляції пам’яті. Тільки б не забути».
У всіх присутніх у кабінеті був шоковий стан. Ніколи Лесю не бачили в такому настрої. Ніколи вона не дозволяла собі не те що кричати, навіть голос підвищувати на колег.
З того дня Леся була сама не своя, вона нікого не помічала, була завжди в поганому гуморі, все частіше почала кричати і на своїх, і на чужих підлеглих. Особливо діставалося Марічці. Ніхто не міг зрозуміти, що сталось і чому саме цю дівчину так зненавиділа Леся. Віталій також помітив ці зміни, він почав уникати її. Він бачив, як Леся старішає на очах, бачив, як гаснуть її очі, як спливає її усмішка, як зморшки сантиметр за сантиметром почали вкривати її обличчя.
Натомість Марічка цвіла. З кожним днем вона ставала ще дорослішою, ще красивішою. Її постава стала впевненою, її зухвале підборіддя рвалося догори, її погляд ставав пильним. Наче орлиця, вона частіше і частіше дивилась на Віталія з-під своїх пухнастих вій.
Віталій втрачав розум від Марічки. Леся втрачала розум через нього. А Марічка наче не помічала той вир почуттів, причиною якого стала вона.
Дуже швидко таке становище речей стало нестерпним. Віталій з Лесею вже декілька тижнів не зустрічались. Йому навіть дивитись на Лесю було гидко. Віталій не міг зрозуміти, чому вона не намагається з ним поговорити, думав, що робота захопила її повністю, що в неї немає часу озирнутися і зрозуміти, що все скінчено.
Треба було шукати нову роботу. Так! Вся справа лише в цьому! Тепер йому треба шукати роботу! Він не зможе працювати з нею на одному підприємстві, та ще й під її керівництвом. Він вже звик керувати замість неї, звик, що вона не задає питань, звик, що до нього ставляться як до керівника. Просто звик жити так. І що ? Невже заради якоїсь симпатичної дівчини йому доведеться все покинути? Ніколи. Але терпіти поряд нелюбу жінку винятково заради кар’єри він не зможе.
Віталій почав розмірковувати над цим все частіше і частіше, спочатку на вихідних, потім після робити, згодом для цих думок Віталій виділив окремий куток у своїй голові, де вони назавжди й оселилися.
Леся поводилась дивно. Вона робила вигляд, що нічого не змінилося, але погляд її став крижаним. Коли вона дивилася на Віталія, сотні тисяч мурашок пробігали по його хребту, льодяний вітер колихав кожну волосинку на його голові, ланцюг сковував його серце. Він знав, що незабаром буде вільний, що він знайде вихід з цього лабіринту почуттів, і це буде єдиний вихід.
Він намагався не залишатися з нею наодинці, щовечора вигадував неймовірну історію, чому він не може заїхати до неї. То до нього приїхала якась родичка на цілий тиждень, і він щодня показував їй місто. Іншим разом була зустріч із другом, якого він сто років не бачив, на вихідні він сам від’їжджав у справах...
Леся вірила.
Надворі був червень, тополиний пух летів у всі щілини. Спека стояла неймовірна. Леся працювала над доповіддю, Віталій робив для неї звіт.
– Поїхали на річку ввечері? – промовив Віталій.
Пропозиція була настільки раптовою, що Леся навіть не одразу зрозуміла, про що він її питає.
 – Звісно, – промимрила вона, – але я повинна зателефонувати подрузі, відмовитися від зустрічі.
– Потім зателефонуєш, – він підійшов так близько, як уже давно не наближався, й обійняв її.
Вона розтанула в його обіймах і забула про все. Весь день вона була в чудовому гуморі, жартувала, усміхалася.
Ввечері вони домовилися виходити окремо. Він чекав її у своїй машині, на іншому боці вулиці.
Виходячи з офісу, Віталій обмовився, що йде грати в шахи з друзями.
Леся, мов на крилах, влетіла в його новенький «Ніссан» та, поцілувавши в палаючу щоку Віталія, скомандувала їхати. Віталій сказав, що хоче бути сьогодні тільки з нею. Тому довелося довго їхати вздовж річки, поки вони знайшли зовсім безлюдне місце.
Віталій розстелив покривало, яке раптом завалялося у нього в багажнику, витягнув пляшку вина, дістав пластмасові стаканчики, налив Лесі вина. Собі налив мінералки і запропонував випити за їхнє щастя, за те, що вони разом, за їхнє майбутнє. Він наливав їй усе частіше і частіше, за щастя пили до дна. За радісне майбутнє – також до дна. За шалене кохання – також до дна.
Леся п’яніла на очах. З кожним ковтком все більше втрачала розум. Їй навіть здалося, що він запропонував їй вийти за нього заміж. Вона намагалася перепитати, але язик її не слухався. Обличчя Віталія віддалялося, вона простягнула руки, щоб схопити його, щоб утримати біля себе і вже ніколи не відпускати. Того, що він встав та взяв якусь річ з машини, Леся не зрозуміла, лише відчула тупий біль у шиї. Спочатку їй здалося, що на неї щось впало з дерева, вона хотіла встати та подивитись, що це, але знову відчула біль, почала страшенно боліти голова, вона впала. Десь здалеку почулися слова. Дуже знайомий голос казав, що він її не любить, ніколи не любив… Вона знепритомніла.
Віталій прийшов додому, коли вже стемніло. Свої черевики разом із лопатою, покривалом, порожньою пляшкою та іншими речами він викинув у річку, прив’язавши до них здоровенну каменюку.
– Привіт коханий, як усе минуло? – почув Віталій саме тоді, коли вхідні двері зачинилися за ним.
– Привіт, Марічко. Іди до мене, – Віталій пригорнув дівчину до себе та палко поцілував у губи. – Тепер все буде добре, ми будемо вільними та щасливими.
– Я не розумію, що за настрій? Ти мене лякаєш, – промовила дівчина й випручалася з його обіймів.
Наступного дня всі прийшли на роботу вчасно. Всі, окрім Лесі. Віталій із захопленням розповідав колегам, як чудово він з друзями зіграв у шахи і як виграв тридцять гривень у свого найкращого друга.
Лесі ще не було. Вона ніколи не запізнювалася на роботу, але сьогоднішній день був винятком. Всі почали обговорювати її вчорашній настрій, що, мабуть, вчора ввечері було щось особливе, і вона дозволила собі трохи довше поспати.
Першим почав хвилюватись Віталій. Десь об одинадцятій він вийшов з кабінету і так, щоб усі бачили, зателефонував їй на мобільний. Телефон мовчав. Він набрав ще раз. Тиша. Зателефонував на домашній. Тиша. Після обідньої перерви він зателефонував до начальника служби безпеки і повідомив про відсутність Лесі. З почуттям виконаного боргу Віталій пішов до коханої жінки. Тепер не треба буде брехати, не потрібно шукати роботу. Тепер можна запропонувати Марічці вийти за нього заміж.
Щасливий Віталій повернувся додому. Там на нього вже чекали. Чекали кохана та якісь чоловіки у формі, а ще двоє незнайомців у штатному стояли біля входу. Що трапилося? В чому проблема?
Не встиг Віталій переступити через поріг, як хтось ззаду схопив його за руку та боляче викрутив її за спину. Машинально Віталій нагнувся вперед, тільки мигцем встиг побачити заплакані очі Марічки.
Його відвезли у відділок, довго розпитували, алібі Віталія не підтвердилося, бо він не встиг попередити друзів. Сказали, що є свідок – якийсь старий, він був там вчора і все бачив. Віталію пред’явили обвинувачення у навмисному вбивстві.
Руки Віталія опустилися, він зізнався в усьому. Показав місце, де вбив Лесю, місце, де закопав її тіло, місце, де викинув речі. Суд виніс вирок – п’ятнадцять років позбавлення волі. Вир почуттів затягнув його у занадто глибоку яму.




Ірина Коваль.

Сьогодні
в номері:

У вирі почуттів