№6(504) | 11 лютого 2010 р.

Історія кохання

50 років разом

Хочу розповісти про своїх бабусю і дідуся: Марію Іванівну та Сергія Омеляновича Поліщуків. Річ у тому, що 14 лютого цього року вони святкують 50 років спільного життя – золоте весілля. Тоді, в далекі 60-ті, вони й гадки не мали, що Святий Валентин напророчить їм  довгі роки спільного життя. Граючись, малий Сергійко задивлявся на біляву дівчинку Марусю. Кмітлива і спритна, вона викликала у нього якісь ніжні й незрозумілі досі почуття. Так зароджувалося їхнє кохання.
Та йшли важкі повоєнні роки… Велика Вітчизняна війна забрала в них батьків, тому, не маючи змоги здобувати освіту, молоді люди змушені були йти працювати в колгосп. Марія працювала дояркою, а Сергій – трактористом.
Навіть після важкої праці ввечері поспішав Сергій до свої коханої. І линула їхня пісня на все село, бо ж гарними голосами наділила їх природа. Вони мріяли про щасливе майбутнє, про міцну родину і не знали, скільки труднощів готує їм доля…
Коли Сергія призвали до Збройних сил Радянського Союзу, Маруся обіцяла чекати його. І вона чекала… Довгі три роки раділа кожній звісточці з далекого Казахстану. Тож не дивно, що одразу після приходу з армії заслав Сергій сватів.
Музики на весіллі грали так, що молодь зі всього села збігалася, щоб потанцювати. І хоча столи не ламалися від щедрих наїдків, хоча не було у них іскристого шампанського у кришталевих келихах та золотих обручок, та молоді були безмежно щасливі, бо буде в них справжня сім’я, про яку мріяли ще з дитинства.
Одружилися… А жити молодій сім’ї немає де, бо в кожного вдома з матір’ю молодші брати й сестри. Тож вирішили вони знімати кімнату в самотньої жінки, яка подалася до своєї доньки в Сибір.
Пізня осінь дарує радість молодій сім’ї – донечку Аню, та навесні, коли вже молоді люди засадили город і вибілили хату, готуючись до Паски, приїхала господиня цієї хати: непривітним для неї виявився холодний і далекий Сибір. Тож залишившись без даху над головою, з немовлям на руках, без будь-якої підтримки, вирішили будувати свою хату. Де бралася сила? Вдень і вночі працював Сергій на тракторі (тоді була позмінна робота). От тільки у зміни ті не відпочивав, а возив глину з далекого кар’єру. А Марія, без декретної відпустки як за донечкою, так і за сином, продовжувала важко трудитися на фермі. Не помилився у виборі нареченої Сергій, адже всюди у молодої дружини був лад: і город прополений, і діти чисті й нагодовані. Підтримку відчували лише одне від одного. Та ще сил додавали дві пари оченят, які тулилися до батьків у ті мізерні хвилини їхнього відпочинку. А ще вони співали… Як тоді, в юності. Так, негаразди були, як і у всіх, але вони завжди знаходили спільне рішення, як би важко їм це не давалося. Навчилися завжди і в усьому знаходити позитив (і нас так вчили).
«Ще тільки рівчаки під фундамент були викопані, а я вже тішуся: отут буде стояти стіл, а тут – ліжко», – зі сльозами на очах зараз пригадує бабуся. З посуду колись мали лише 2 миски та 2 ложки.
Та найбільше випробування для кохання – час. Минав час у роботі, в турботах про дітей, адже їх щодня треба було відправити до школи, обійти чимале домашнє господарство, а щоденна важка праця в колгоспі не давала поєднувати все це. І тут лише їхні оптимізм і терпіння давали сили жити та ставити дітей на ноги.
Діти росли. В сім’ї вже були гарні помічники. Аня – біля матері, а Сашко – з батьком у полі, біля трактора.
«Колись відправила Марія малого Сашка з обідом для мене, – пригадує дідусь Сергій. – Бігав малий, не знав, на якому полі я працюю, запитував у трактористів, з ніг збився, коли вже знайшов. Як глянув я на нього, аж серце стиснулося: замурзаний, зголоднілий. Посадив я його біля себе, пообідали разом і поїхали далі працювати. Отакі вони росли в нас – чесні та працьовиті».
Коли ж настав час дітям закінчувати школу і далі знаходити себе у житті, то батьки, як надійна опора, були завжди поруч. Адже з їхньою підтримкою діти здобули освіту. А в той час, коли до нащадків прийшло перше кохання, вони підтримували їх, а діти чекали від них поради.
І стільки років взаємного терпіння та розуміння не минули дарма – вони створили чудову родину.
Тепер лише пригадують, як 30 років тому вони тримали на руках перших онуків, як поринули з головою у таке вже знайоме для них життя: виховання онуків, допомога дітям у зведенні вже власного життя.
І ось так у всій цій повсякденній турботі про дітей та онуків вони ніби забули про найголовніше – про себе! Бо їм усе було ніколи, їхні натруджені руки не хотіли знати спочинку. І працювали навіть після виходу на пенсію.
Понад сорок років трудового стажу за плечима у кожного з них. За важку працю їм неодноразово вручали грамоти і нагороди. Та вони не зупинялися, бо думали, що час неспинний.
Повилітали з рідного гнізда не лише діти, а вже й онуки. І болить їхнє серце за кожного з нас, і тривожиться душа в передчуттях, і бринить сльоза при кожній зустрічі. Але вони, як два крила, – завжди поруч. Стільки років разом, що нам вже важко думати про кожного з них окремо. Скажуть щось про одного, а ми відразу пригадуємо іншого. А скільки всього змінилося за всі ці роки: звичаї, мода, влада… І лише їхнє сімейне вогнище, як і раніше, – непорушне. І линемо до них на вихідні, бо знаємо і відчуваємо, що тут нас чекають і люблять.



Алла ВАРГАТА.

Сьогодні
в номері:

50 років разом